Форум » Походи » Тянь-Шань » Ответить
Тянь-Шань
Дядя Коля: Фотки розміщаю я, через можливості інтернету. Хоча мене там не було.
Ответов - 7
Дядя Коля:
Дядя Коля:
LENOK: Вже не один раз чую прохання написати про походи, намагаюсь знайти хвилинку і виконати свою обіцянку. По Кавказу звіт вже частково готовий, тому не хотілося б дублюватися (хоча звісно враження та переживання я там не описувала, може хтось з учасників наважиться), а от про Тянь Шань спробую розказати. Правда що б передати все потрібна не одна година, тому як що цікаво – приходьте в гості, все розкажу, ще й з ілюстраціями (в фото недостатку немає. Мені вдалося зібрати у трьох чоловік і навіть жорстка фільтрація не справилась з цією кіпою ). А на форумі, що б не втомлювати спробую навести лише кілька яскравих моментів і деякі роздуми. Може пізніше і напишу щось докладніше (ось лекції свої приготую і тоді матиму час довгими зимовими вечорами). Цей твір не притендує в жодному разі на літературність і навіть звання очерку. Так трошки, що б можна було скласти враження.
LENOK: Тянь Шань. Терскей Ала-Тоо.2008 р. Почати важко, бо незрозуміло з якої точки відліку йти – коли я вирішила піти в пятірку, чи коли познайомилась з групою, а може в одній з кафешек Каракола все почалося, а може ще раніше в голові у Діми. Але похід почався. Тепер коли трохи часу минуло, можу підвести, що це був один з найприємніших і фізично легких для мене походів. Це мабуть плюси подорожі великою групою. Нас було 16 (потім після першого кільця один учасник вирішив спускатись) і що найдивніше – 5 дівчат (мабуть тому і пятірка похід . Треба віддати належне таланту нашого керівника - Діми Гозака. Харизма цієї людини на стільки позитивна, що учасники до нього просяться «табунами». За весь похід не було жодного конфлікту. Будучи сама неоднарозово керівником, я чудово уявляю скільки праці, думок і сил покладається на організацію походу, а ще і такого маштабного як ця пятірка. Дяма людина гедоністичного складу, любитель комфорту і земних благ, тому ми практично не мокли під дощем, не йшли до ночі, не бігли вгору. Це було досить незвично, але фраза «ми не спортсмени, ми тут відпочиваємо» була незмінним дивізом групи. Об одинадцятій ранку ми пили каву з сиром. Іноді балувались кіселем на перевалах, а в забросці лежали арбузи, дині та бейліс . Звісно діма сам би нічого не зробив без команди. Людей які ходять з ним багато років. Кожен з них має свою роль, виконує свою роботу – складає розкладку, збирає кошти, домовляється з місцевими перевізниками, контролює медичні питання, або просто вішає мотузки. Цікаво, що в такій великій групі кожен міг знайти собі те, що шукав. Не всі йдуть в гори, що б вішати перила. Наприклад Саша Гозак (МС з шестірками за плечима, думаю, ходить попити кави, поспілкуватись і звісно «розписати пулю») і так кожен іде за своїм. Особисто я вчилась. Вішала перила з Олегом (один з найдавніших учасників Діміних пригод і напарник по звязці), задавала тисячі питань, уточнюючи для себе речі, які здавались незрозумілими і ще я намагалась вчитись в Діми ставлення до людей. Саме його щире доброзичливе ставлення здається берегло нас від невдач. Вже давно я інтуітивно відчуваю, що в гори неможна йти зі злобою, з боргами, чи з амбіціями. Туди треба йти щирим, інакше гори не пробачать. Нас пробачали – в цей рік як ніколи зходило і летіло каміння. Скрізь, на всіх перевалах. Апогеєм всього камнепаду став випадок на перевалі Джигіт (3А з зірочкою). Підйом йшов по кулуару, що за описом був безпечним. Погода була не особливо гарною, йшов сніг і на превал ми провісили три мотузки з шести. Три інші бухти чекали на базах разом з всіма бурами і двома якісними льодорубами для першого. Табір був знизу. Вирішили провісити остачу на наступний день і піднімати групу. Ввечері розвиднілось, я готувала вечерю, всі тинялись, фотографували і тут крик «КАМНІ!». За час походу ця каманда стала культовою, тому ми стремголов кинулись бігти. Я одна з перших вибігла на підвищення. Картину яку побачила незабути до смерті – біжать люди, стримголов, панічно, а по кулуару з диким ревом несеться каміння, збиває інше, розбивається, величезний ревущий потік... Коли все скінчилось першою я обняла Настю, що стояла боса поряд. Потім всіх підряд – це був «день народження»...
LENOK: (друге фото другого повідомлення колі - Кулуар перевалу Джигіт після сходження каміння) Потім стало питання – треба зняти всі мотузки, що лишились, бо нам без них навіть з цирку не вийти, де найпростіший перевал це 2А. Незнаю, складно сказати чому визвалась я. Для себе вирішила, що краще йти, ніж сидіти і трястись за тих хто піде. Ми з Олегом встали о третій ночі і пішли знимати те, що лишилось. Табір ми звісно перенесли з вечора в безпечне місце, бо навкруги наметів і навіть в тамбурах було каміння. Величезні булдигани скрізь. Тому підходили під перевал ми майже годину. На гору подерлись засветла. Чесно – було страшно (і вночі було страшно, що треба туди вертатись). Лізли всі три мотузки без страховки – в нас не лишилось жодного шнурочка, чи бурчика. Моя роль там була не великою – так группа підтримки, а Олег виявився справжній героєм – задерся до сотанньої мотузки і виковиряв її. До себе мене навіть не пустив (потім пояснив, що йому так спокійніше було, а я злилась). Переодично зходило каміння, але не в таких маштабах. Коли ми злізли, то довго сиділи приходячи до тями... в таборі всі чекали, годували шоколадом і ЧАЄМ! Було приємно. Вижила одна мотузка і від другої лишилась половина, це з шести. Залізячки теж деякі постраждали, але то все фігня. Головне люди цілі. На Джигіт ми не пішли (4А алп. – наша планова «Цукерочка» походу), а спустились 2 А. Друге яскраве враження це траверс (теж 3А з зірочкою). Це дуже видовищний прохід через три перевали по відрогу з виходом на Північне плече в. Каракол (5000, 3А) і видом на Джигіт та Іссикуль. Дуже красиво. Ми ночували там два дні, будуючи площадки в бергшрундах, вимуровуючи стіни і видовбуючи стоянки на льоду. Спасали нас рації – тому ми завжди всі були під контролем і коли ділились на два табори – знали, що з зрузями все добре. Там на останній зупинці нас настигла негода. Точніше грозова хмара. Незабутні враженн – коли електричний струм торкається маківки голови і волною сходить по тілу вниз і ти нічого не можешь зробити, тільки в шоці спостерігаєшь за собою, але гроза минула і вийшло сонце і знов кава і тепло друзів і життя налагоджувалось... Так ми гуляли.
LENOK: А ще ІССИКУЛЬ – чудова перлина цього краю. Море серед гір... це не розкажешь, треба бачити. Було і так як завжди – голодні люди, що скупають самсу (місцевий біляш) і нещасний француз Гійом, що мучився з животом, наших нічого не брало, ні місцева мікрофлора, ні коньяк. Жанна щедро годувала всіх пігулками зменшуючи вагу аптечки, і ми відїдались кілька днів на березі... Та хіба все розкажешь. Головне, що мені сподобалось, лишилась купа теплих спогадів, гарних вражень і бажання відправитись ще кудись... 30.08.08
High_Floyd: Щоб Коля дарма не напрягав свій інет, мої фото з походу можна глянути за ось цим посиланням: http://high-floyd.io.ua/album146337
полная версия страницы