Форум » Походи » Закінчився сезон і вже час думати про походи на наступний » Ответить

Закінчився сезон і вже час думати про походи на наступний

LENOK: Пишіть свої побажання, ідеї, плани на походи і кто як з часом розбереться. В мнне поки що ситуація така. Я планую трійку в БЕзенгі (можливо з Ельбрусом) для тих, хто пройшоа двійку, а можливо, що хтось дуже гарно підготується (збігає хоча б в одиничку зимолву тв пішохідну двійку). Строки - серпень.В лютому можливо Назар поведе на Чорногорський хребет. Там не переливки буде. Треба готуватись. Але це гарний досвід навіть для Ельбруса. Я, думаю, Катя могла б в Крим зводить навіть зимою. Лёха, Ваня, Коля наважуйтесь керувати. Юридично ви можете вести 1 в Крим. зараз найкращий час. Для пішохідної одинички в групі може бути одна людина і керівник. Як що потрібно допога, звертайтесь. Я можу дати готовий маршрут, а краще почитати звіти. В неті їх вистачає. А це моя оповідка про минулорічні Карпати. Коли кому хватить терпіння все прочитати. (доречі можна там і на лижи лишитись після походу) Карпатські пригоди В лютому Чорногора крутіша за Памір. Кіріченко Влад І. 25.01.07 З ранку йшов сніг. Карпатські гори зустріли нас сірим небом. Приблизно о четвертій годині добрались до с. Ділове, географічного центру Європи. Центр так собі – село як село. Застава велика двоповерхова будівля. Начальник виявився привітним чоловіком. За годину спілкування з ним, ми зрозуміли, що на Піп Іван Мармароський він нас пускає, але йти траверс хребтом «дуже не радить», так як прикордонні стовпчики замело снігом і є велика небезпека потрапити до «румунського полону». А викуп ці «євросоюзівці» беруть у євро. На той момент він складав тисячу папірців. Тому ми вирішили не мучитись викопуючи прикордонні стовпчики під снігом, якого намело вже п’ятдесят сантиметрів, і спуститись з Піп Івана в Богдан, і звідти піти на Чорну Гору. Звісно, висоту втрачати шкода, але, що поробиш. Вийшли ми з застави - сутеніло, ну і звісно, попхались не в той бік, про що здогадались, протопавши десь з кілометр. Як відомо найкращий орієнтир – люди. Тому ми просто спитали у першого ліпшого дядька, як іти на Піп Іван. Дядько був такий люб’язний, що навіть спробував провести нас, тягнучи веліку в руках, але швидко відстав… За селом почалась грязюка і ми весело посміялися, з того, що снігу по коліно. Як би ми знали. Топали ми по цій грязюці години з дві. Сніг також йшов поруч. Ночувати ми збирались, по наших «оптимістичних планах», на Лисячій полонині, що майже під горою. Але чим темніше ставало на дворі, тим швидше до нас доходило, що ми трохи прорахувались, тому на ночівлю стали, а точніше сказати залізли на ведмежу вежу. Це такий зруб «на курячих ніжках», що б ведмедя чекати, а вони, доречи, спати не лягли, і як нас попередили на заставі, бродили лісом – сказано шатуни і - є шатуни. Поспали ми не вежі не погано, від землі далеко, намет не мокне і дах додатковий є –рай в наметі, і вечеря була нічого. Харчів, як завжди, ще з поїзда залишалось. Звісно, я дуже настоювала, що б ми побільше їли, аби полегшити мій рюкзак. В мене була вся їжа – чотирнадцять кілограмів, що в купі з іншими лахами складало двадцять три кілограми, а Н тягнув спорядження (до якого ввійшла гітара), яке на моїх домашніх вагах затягло на двадцять п’ять, що не завадило Н бігти, ніби він вже зустрів ведмедя. ІІ. 26.01.07 Вставати ми вивішили рано, ще засвітла, тому прокинулись о шостій, і о сьомій вже рушили далі. Точніше, злізли і натрапили на першу перепону – річку, що перетнула дорогу, через тепло гірські ріки порозливались як весною. Дуже не хотілось мочити боти, благо була невелика колода і ми хватсько витягли мотузку і зробили маятник. Дуже горді собою, погребли далі, але метрів з п’ятдесят ми натрапили на наступну річку і колоди вже там не було, довелося роззутися, так як ботів все, ще було шкода мочити, і помити ноги. Доречи, дуже приємно – коли носки і боти вдягнеш, ніби жар по ногах йде, але час ця процедура зайняла. Потім ми ще разів з п’ять переходили річки по колодах, в кінці навіть мотузку не ховали. Десь о десятій годині почали набирати висоту, Снігу стало більше, тому довелося надягти бахіли і дістати льодоруби. На одному з привалів я поставила фотоапарат на рюкзак і зробила автономну зйомку. Сніг на каптурі рюкзака створив ілюзію, що ми п’ємо чай по шию в сугорбі. Тоді ми гарно посміялися, навіть не підозрюючи, що це фото буде пророчим. О дев’ятій двадцять ми побачили чоловіка на снігоступах. Це був румун – однак. Він повідомив, що зверху метр снігу і йдуть лавини, а ще сказав, що нам не дійти, потім тис руки і дивно посміхався. За десять хвилин ми вийшли до колиби. Така собі мила хатина з вибитими дверима. Там відпочили і за згубили слід румуна, що мав вести на Піп Іван. Об одинадцятій тридцять почали відчувати висоту - гуде у вухах, це приблизно тисяча триста метрів. Йти стало тяжче. Снігу по коліно, зате річок немає. Температура, приблизно, нуль градусів. Вже бачимо хребти, але вершина так далеко. Втомлюючись, я починаю вигадувати, як спростити собі життя. Ідея виникла така – дійти до Лисячої – лишити рюкзаки і піднятися на гору без них, там же в колибах і ночувати. Вже відчувається потреба в теплі. Варто поседіти більше п’яти хвилин, як починає пробирати мороз по мокрій спині, а ще мене злегка турбують ведмеді. Про що я звісно не кажу. Кількість снігу помітно збільшується і я вже йду по Назарових слідах. Що б трохи розважитись, я загнала Назара в сугорб і змусила імітувати важкий підйом, а сама знімаю з різних ракурсів. На той момент, я навіть не здогадувалась, що важкий підйом, що я знімала, буде «шарою» порівняно з тим, що доведеться робити. Об тринадцятій тридцять ми трохи попоїли, користуючись принципом: «Гори люблять сильних, а сильні люблять попоїсти». Лисячу ми так і не знайшли, тому кинули рюкзаки і взявши мотузку подерлись на вершину. Зону лісу продирались в снігу вище коліна, а останній зліт виявився обледенілим, тому йшли «диким способом» - перший дереться з двома льодорубами, фіксується, а другий хапаючись руками за мотузку йде як по перилах. Відчула я себе як у кіно: «Едвард - руки – нижниці», тільки трошки інакше: Оленка – руки – жумари. Зв’язатися ми звісно зв’язалися, але летіти навіть двадцять метрів не дуже кортіло. Провісили чотири мотузки. Пощастило мені – вилізаю і не можу зрозуміти - куди далі дертись? Доходить – я на вершині! Ну, звісно радощі!!! На годиннику п’ятнадцята тридцять. Чесно кажучи, повернути назад хотілось кілька разів, було страшно, а ще сумно – кішки лежали в рюкзаку. Але піднятися не все, треба якось спуститися. Згадалась аксіома: «Гинуть на спусках». Тому не роз’єднуючи зв'язок ми погралися в лижників, коротше кажучи, один з усіх сил тримає, а інший, гальмуючи льодорубом, їде вниз. (Коли б цю нашу «техніку» бачили судді змагань, вони не то, що б камеесів нас полишали, а навіть треті розряди були б анульовані). Все добре, що так закінчується, тому ми натхнені і живі, що головне збігли вниз похапали рюкзаки і пішли далі гребти сугорби. Якимось чудом ми за годину вийшли на полонину Лисячу і вибравши найближчу колибу вирішили там ночувати. Відкопували ми її, ще з пів години, тому можна уявити наше розчарування, коли ми побачили, що в середині величезні дірки, посеред хати багаття і на лавах сміття. Довелося ставити намет прямо в хатині, відкопати ще одну колибу не було сил. ІІІ 27.01.07 Дуже хотілося спати. Вийшли о десятій сорок п’ять. Сніг мете. Насипало на півтора метри. Йти важко. Назар тропить, я плетуся слідом, натягла фантамаску, яку ми шили в потязі, від чого обличчя мокріє - задихаюся, після того як зняла, життя налагодилось, хоча метіть не припинилась. Об одинадцятій сорок п’ять вийшли на гору Бербелашка, шуткуємо, що це хтось на честь своєї красуні – коханої так гору обізвав. Йдемо по хребту, сніг рихлий, але спускатися легше. Під снігом лід, тому частину путі їдемо. Це не дуже приємно, так як мокрі штани липнуть до сідниць. Періодично перечіплюємось за буреломи і падаємо. Взагалі багато падаємо. Довелося зв’язатися і робити страховку за дерева. Один раз Назар погано закріпив льодоруб і полетів вниз головою по льоду. Перед моїми очима з величезною швидкістю розмотувалась мотузка, але вхопити я її не встигала, тому довелося стрибнути в протилежний бік дерева, що і затримало Назара в польоті. Слідом по його лижні я намагалась спуститись обережненько притримуючись льодорубом, але в якийсь момент не втрималась і перевернувшись затаранила носом в сугорб. Було холодно і образливо, а ще гидко танув сніг за пазухою. В дванадцять п'ятнадцять спустились до потічка і йдемо його лівим берегом. Приходиться час від часу його перстрибувати та переходить по колодах. Після одного траверсу ми «задовбались» і полізли на схил. Крутизна його градусів сорок п’ять. Дякуючи ведмедю, що по його слідах ми йшли, пройшли ми траверс більш менш успішно, страхуючись льодорубом і матом. Потім, навішали спортивних спусків і таки вийшли о шістнадцятій десять на дорогу. Яке це щастя йти рівною твердою дорогою!!! Як всяке щастя, наше було не тривалим і за годину ми потрапили на гололід. Довелося переучуватись падати на спину – бо там рюкзак, а на коліна – боляче. Від того, що довго ходили по рихлому снігу, в мене заболіло коліно – це для нього велика нагрузка. Виламала жердину з паркана і пішла вже опираючись. В Богдані ми докупили харчів і з’ясували, що батарея в мобільному вмерла. Один з місцевих жителів люб’язно провів нас до застави, канючачі всю дорогу дві гривні, ще й прийняв мене за хлопчика. З застави нам світило п'ятнадцять кілометрів до Лугів, а сил вже майже не було, тому ми напрягли голосові зв’язки і таки знайшли машину, що за тридцять гривень довезла нас до Лугів. В дев’ятнадцять тридцять ми були на окраїні і до дев’ятої години йшли до колиби, яку пам’ятав Н з минулої зими. Колиб зустрічалося багато, але вони були зачинені. Ми, звісно, спробували зламати замок, але ведмежатники з нас вийшли ніяки, тому ми розізлились і забрали сокиру біля одної з колиб, який, доречи, потім не раз ставав нам у пригоді. О двадцять першій ми були вже в «омріяній колибі». Там була буржуйка і я навіть наважилась помитися в потічку, а Н розпакував гітару. Мої боти були мокрі - дострибалась через потічки і набрала води і тому коли я їх зняла і вдягла сухі носки, до мене знов прийшло щастя і пішли сили. ІV 28.01.07 О дев’ятій тридцять ми вийшли, хоча так хотілось лишитись і зробити дньовку. По дорозі йти було нормально. Ми зустріли мисливців, які підтвердили наші орієнтири і подерлись в гору. За цей день ми пройшли лише кілька крутих підйомів і вже о тринадцятій тридцять були в колибі під Чорною Горою. Це була просто мрія – чиста хатина, суха, з дровами, піччю. Так в нас вийшла полуднівка. V 29.01.07 Виспавшись, вийшли о восьмій годині. Відразу почались труднощі – навалило снігу на півтора – два метри. Довелося майже з перших кроків працювати лопатою – розгрібати шлях. Сніг топкий. Провалюємось по груди іноді по плечі. Йти важко навіть другому. Ще одна проблема – холод. Коли ідеш першим – тяжко гребти, другим – мерзнеш, через повільний рух. Відчувається втрата енергії. Я почала діставати запаси – харчі, що офіційно не входять в розкладку, але щастя мить, а кілометри довгі. Йдемо з швидкістю сімсот метрів за годину. О дванадцятій тридцять вийшли з зони лісу, риємо вздовж розвалених колиб. Іноді сміємось – що ми не гірські туристи, а траншейні. Температура знижується. Мокрі штани вкриваються кіркою льоду. Я починаю мріяти про тепло і яблучний сік (моя улюблена мрія коли тяжко і мучить спрага). За годину докопали до стовпчика з номером маршруту і написом: «Чорна Гора – 3 км, 45 хвилин» - сміємося! Через півтори години відкопали вершину Васкуль, до якої по вказівнику було п'ятнадцять хвилин. Сил не вистачає. Я мерзну. Рию. Починаю ненавидіти сніг. Кидаюсь на нього, падаю, провалюють і рию, рию, рию… О п’ятнадцятій спробували залізти в обмерзлу ялинку – нічого не вийшло, тому просто звалились в канаві. Сидіти холодно. Н пропонує стати табором, але від думки про ніч в наметі в мокрій одежі мені гіршає, а ще сумно, що ми так близько і так далеко. До останнього в нас була надія, що зверху наст, але з того, що було на Васкулі, зрозуміло, що на хребті такий саме сніг. Мене гризе відчуття, що ми програємо і на пропозицію Н зупинитись, я реагую довгою баєвою тирадою, на зразок: «Ми не здамося!» За десять хвилин, як ми вийшли, я розумію, що моя пафосна промова, лише останнє дихання і зараз я не витримаю, тому зупиняю Н, що риє як екскаватор, мабуть, під впливом моїх «дурних ідей» і кажу, що нам треба вертатись. Назад сліди замело. Довелося знову топтати. Я часто падаю – це сили мене лишають. Ми таки з’їли перевальну шоколадку, що б вистачило сил дотягтись до колиби. Так я втомлювалась лише на марафонах. Я кажу Н, що я можу довго йти, до певного моменту, а тоді просто падаю без сил. Було схоже, що лишилось не довго. В хатині ми трохи відійшли і виявилось, що за день, ми пройшли лише шість кілометрів, тоді приймаємо рішення - йти вниз і щоб врятувати похід піднятися на Петрос і Говерлу, плекаючи надію, що там менше снігу. Незважаючи на втому, мене мучить, що ми не піднялись і захвачує спортивна злість. Дуже хочеться в когось спитати поради, але зв’язок втрачено, нічого немає, лише нас двоє… і сніг… VI 30.01.07 Найкраще піднімає бодрість духу чарівне слово – «ДНІВКА». Вирішили ми її зробити, що б якось «очуняти». Проспали до одинадцятої, потім набридло, тому швидко склавши наші лахи ми подалися мандрувати далі. Спустилися не досить швидко. Як що для порівняння піднімалися три з половиною години, то вниз йшли дві з половиною. Сніг по коліно – є сніг по коліно, швидко не чкурнеш. Але на дорозі нам посміхнулась вдача, спочатку ми відчули задоволення торкнутися твердої землі, а потім нас підвезли місцеві лісоруби лісовозом. Мені пощастило більше, бо мене з тирадою «бабу в кабіну», туди просто запхали, а Н. сидів на дровах, в мокрому одязі і ще тримав рюкзаки, де вони перемазались в смолу і до тепер зберігають цей густий лісовий запах. В магазині ми докупили провіант і рушили в село Говерла, що б звідти почати сходження. Прямуючи дорогою, зустріли лісника, який назвав нас екстрімалами і навіть відмовився брати з нас гроші, вважаючи, що ми просто не повернемось живими. Картину трагічності нашої долі доповнив місцевий хлопчина, що ми його зустріли біля джерела. Він робив круглі очі та розповідав, що йшло багато людей, але ніхто не вернувся. Честно кажучи, мене більше засмутило те, що він запевнив нас, що на шляху підйому немає жодної колиби. Таки він був правий і на ночівлю ми стали біля річки в наметі, виривши яму. VII 31.01.07 Як виявилось спати в наметі не так вже й погано, лише злегка волого від конденсату, а ще речі, які ми лишили в тамбурі замерзли, а ті, які притягли в намет змокли. Задоволення не велике натягувати мокрі боти і намагатися закріпити обмерзлі бахіли. Хоча в ночівлі під небом є свій плюс – холод змушує збирати речі вдвічі швидше. Весь день ми гребли сніг. З початку нам пощастило, ми йшли по слідах лісника і просуватися було легше, але біля його хатини вони скінчилися і довелося тропити самим. Підйом був не крутий, але втомлювала необхідність високо задирати ноги, витягуючи їх з сугорбів. Вперше припинив іти сніг і це дало надію. Температура була вище нуля і ми мріяли, що на завтра буде наст, а ще нам ввижалась тепленька колиба, де можна просушитися. Ближче до вечора ставало тяжко йти. Поступово нападала втома. Я намагалась підтримати сили Н цукерками, якими зазделегіть в селі набила кишені, розуміючи, що коли йому не стане сил, то я точно не видряпаю нас з цієї западні, в яку ж самі ми і влізли. От от мали бути колиби, але вечір наступав скоріше. Коли стемніло, ми зрозуміли, що треба рити печеру. Лопату ми дістали вже давно, розкопуючи дорогу, лишилось лише копати. Цім зайнялась я, не з альтруїзму, а тому, що так тепліше. Температура нижчала і в мокрих речах ставало холодно. З минулої стоянки ми розробили тактику постановки табору. Спочатку «дами» - тобто я залажу в намет, стелю там всі наші чотири коремати, стягую бахіли та перевдягаюсь, потім Н. Ми так втомилися за день, що в суху строщили обід, який не встигли з’їсти вдень та завалились спати. VII 01.02.07 Цікаво виходить, кожен день тяжко і думаєш, ну все – це найтяжчий день, так більше не буде, але приходить наступний день і виявляється, що він ще гірший. Наше гірше почалося з ранку. Ми прокинулись, з’їли обід, готувати вже не було натхнення. Всю ніч чули шум лавин. Намет довелося викапувати. Снігом зламало дугу, від чого він став схожий на вігвам. Йде мокрий сніг. Важко пересуватися. Я рахую кроки, що б ні про що не думати. Півтора кілометри йшли чотири з половиною години. Йти вперед майже не можливо, але назад шляху теж немає, наші сліди давно замело. Мене мучить думка, чи правильно я вчинила, що втягла Н в цю авантюру. Він тяжко дихає і спиняється через кожні десять кроків. Спробували тактику - він копає, а я тягну рюкзак. За двісті метрів - здаюся, мені важко піднімати його рюкзак, що важить від снігу і льоду, вже десь під тридцять кілограм. Коли я вибилась з сил, Н взяв на плечі мій рюкзак, а я його. Швидкість руху в нас така, що я можу нести на спині тридцять кілограм і не відставати. На привалах сили підтримуємо цукерками. О шістнадцятій годині почали підйом навпростець вверх, що б вийти на перемичку. Ми зрозуміли, що Петрос нам не взяти і головне вибратись з цієї западні. Вверх лізти важче, ніж йти дорогою, ти робиш сходи, а вони рушаться, виходить такий собі біг на місці. В голові крутиться переробка пісні; «Не обещайте деве юнной взайти на Петрос в феврале». Чим гірше стає, тим частіше ми сміємось і тим більш чорним стає наш гумор: «тяжко в навчанні – легко в гробу». Про ведмедів ми забули, хіба вони дурні по таких сугорбах лазити. Під час підйому мене дивує Н, він тропить як паротяг, а моя спина аж тріщить під його рюкзаком, хапаюсь руками за повітря та гілки ялинок, грузну і хитаюсь… Задерлись вгору і побачили, що там ще один зліт… О вісімнадцятій були на перемичці. Там мороз та шквальний вітер. Гітара, що прив’язана до рюкзака Н перетворилась на парус і тому я падаю через крок – збиває вітром. Обличчя вологе від дихання, вкривається інеєм. Стемніло… На хвилину я злякалась – Н вийшов на наст і швидко побіг, а я впала і бачу, що він щез і сліди замітає снігом… Потім він вернувся і потяг мене вниз за руку, я ледь встигала перебирати ногами… Ночівля знову була на снігу. Мороз і вітер примусили нас з рекордною швидкістю поставити табір. Дугу змотали ізолентою. Вперше готували в наметі. Я тайком перераховую харчі – вистачило б і намагаюся буржуйською лампою висушити штани, невдячне заняття. IX 02.02.06 Зранку сніг вчух. Сильний мороз. Я підморозила ніс та руки. Рукавичок у нас лишилась одна пара, інші обмерзли в тамбурі і примерзли до шапки Н, він натяг фантомаску, але рукам від того не краще. Сніг глибокий, густий. Копаємо. За три години вийшли до річки. В нас з’явилась мета – «Козменщик». Це слово ми повторюємо наче магічне закляття. Обоє розуміємо, що ще одну ніч в наметі нам не витримати. Я провалилась під лід, мокрі бахіли – в них ноги тягти дуже важко, у Н вони зовсім розлізлись та розірвались. Він їх скинув і несе в руках. Я бачу як плутаються його ноги, ніби він пив весь день. Сама я не в кращому стані. Козменщик!!! Ми бачимо його! Але з труб халуп немає диму? Сиджу на рюкзаку, а Н пішов запитувати в єдиній жилій хатині місце. По кроках вже бачу, що все погано. За десять днів нам стали не потрібні слова, все й так зрозуміло… Він дістає сигарети і ми закурюємо. Місць немає, треба йти дев’ять кілометрів до Лозещини. Добре, що дорогою… Але щастя таки згадало про нас і лісоруби взяли нас на свої сані. Це такі три сплетені дрюки на полоззях. Від коня гарно пахне теплом, травою та навозом. Сані на яких я їду весь час намагаються перевернутись, тому я хапаюсь за Юрка, чоловіка, що з ним їду. Він розповідає анекдоти, слова в яких розумію з половини. Моя українська і його – різні мови. Щастя продовжувало нам посміхатись і дядько Кирило запросив нас ночувати до себе. Ми перемерзли на санях, в своїх мокрих лахах і завалили його хатину мокрими речами. Він виявився дуже гостинним хазяїном і дуже переживав, що ми не пили самогону. Я зварила всі запаси мівіни та тушонки і ми вчотирьох гарно посиділи. Гуцули щось розповідали, я посміхалась дурною посмішкою, бо нічого не розуміла і разомлівши від тепла та надихавшись диму цигарок спала з відкритими очима. X 03.02.07 Зранку ми попрощались, отримавши запрошення приїхати влітку та рекомендації, що робити, коли все ж зустрінеш ведмедя - виявилось шуміти, він сам втече. Не віриться, з розміру його лап, можна лише уявити цю махину. З Франківська ми доїхали до Львова, а звідти в Київ… І ніби вже все було. Вже треба відпочити, але якесь чортеня всередині підказує: «Поїхали ще кудись, пригод пошукаємо» і от ми знов в дорозі… ця дорога – життя.

Ответов - 32, стр: 1 2 All

Akela: А что по поводу октябрьского Крыма с Назаром?

LENOK: Назар зараз влаштувався на нову роботу, так що в нього навряд чи вийде. Дореси одиничку можешь і ти провести. В тебе є всі задатки керівника. Для пішохідної достатньо навіть двох чоловік. Я допоможу в організації. маршруті, паперах... Подумай. Цеж класно - іти туди куди ти хочешь.

Paliy: Тогда и я о своих планах поведаю. К основным задачам на будущий год относятся - провести тройку на майские по Карпатам, а в августе - чктверка по кузнецкому Алатау (с прохождением перевалов 1А и 1В). Для этой цели будет осуществляться подготовка участников и, возможно, также проведение единички по Подолью ( по Крыму в двойки ходить надо, а в единичку можно и по живописнейшому Аодолью прогуляться вдоль Днестра) - в тройку с нуля не беру. А мне самому необходимо в Карпаты сходть зимою - опыту поднабраться - Назар, считай, что один участник уже у тебя есть.


Оля: Кажется, Лена, твоё заявление о конце сезона оказалось несколько преждевременным. Сезон и не думает заканчиваться! Я завтра уезжаю в 2-ку по Крыму (веду). Дальнейших наполеоновских планов пока нет - не люблю надолго загадывать. Но ваш энтузиазм вдохновляет!

LENOK: У кожного свій сезон. В мене новий починається. Удачі в поході!

LENOK: Хто ще щось з цього приводу думає. хоче...

Akela: Есть мысль сводить Черногору... Что-то вроде "Шесть двухтысячников Украины". Я этот маршрут уже ходил когда-то с Ванькой, можна повторить с целью практики руководства. Лен, что думаешь по этому поводу? На еденичку натянет?

LENOK: Це супер, що ти хочешь. досвід у тебе вже є, єдине, що карпатти мають високу складність орієнтування. І осінню там дуже дощить. В криму набагато приємніше та комфортніше. Пішохідна одиничка - 120 км, мінімум 2 чоловіки (так, що навіть велика група не потрібна. Я б радила крим, а зимою з нами в карпати. Але це добре, тому дєрзай. Я допоможу. Дуже бегато корисної інформації на сайті КПІ. там є вимоги до походів, маршрути та інше.

Kati: А куди саме ви збираєтесь взимку? і якої категорії складності?

LENOK: Ми хочемо пройти Чорногорський хребет. мабуть це буде одиничка. Керуватиме Назар, а може хтось з тих, хто має досвід Кавказу. Це серйозне фізичне навантаження і холодно. Одиничку, бо часу мало. а може щось вимутим з двійкою. закінчити як завжди за бажанням лижами, як, що це бажання виникне. такий план. Орінтовно у лютому, а може вмовлю назара на Новий рік (це трохи мякший час і снігу може небути, що спрощує життя)

Kati: Я дуже хочу піти в зимову двійку в Карпати, гірську, якщо це можливо! Але я мабуть зможу тільки на Новий рік десь з 29.12.2007 (субота) - тоді можна постаратися вкластися в сроки!!!

LENOK: Я матиму на увазі, можливо ми зробимо так, що частина, хто може собі дозволити піде в двійку, а хто не встигне в одиничку. думаю це реально. Треба вмовити Назара, бо він хоче лише в лютому. в січні йому жарко.

№16: А Где же сам Назар???

LENOK: запитайте в нього, а краще представтеся.

LENOK: Орієнтовно 24.-25.11 Назар веде екперементальний похід - в режимі марафону, скоріш за все по місцях боєвої слави (приблизно 120 км - пішохідна одиничка). мета - отримати позитивні емоції, погуляти, перевірити себе. особливо запрошуються ті, хто збирається зимою в Карпати (01.01. - 08.01)

PIra: питання, зима Карпати (01.01. - 08.01)--категорійний? піший? гірський? хто веде і чи можна приєднатись?

LENOK: Приєднатися так. орієнтовно гірський (1-2). Веде Назар і можливо, при вел. кількості людей ще хтось.

LENOK: доречи, хто хоче в зимові походи, починайте думати про бахіли. їх пошити просто - з кардюри, яка продається в тканинах на Польовій. річ незамінна інакше "капець" ботам і сухим ногам (і одноразова) вистачає на один похід.

PIra: вони мають бути суцільні, як панчохи? як у Назара в минулому зимовому поході? чим примотувати до ніг? низ з галош не потрібен?

Paliy: Напоминаю, про свои планы: участие в зимнем походе в Карпаты (наверное с Назаром), скорее всего в клнце января - начале февраля сам горную 1 свожу своих новичков. Майские - 3 в карпаты руководство, а конец июля - нач. августа - 4-ка в Кузнецкий Алатау. Места там - супер, недавно скачал описания вершин и перевалов, аж в поход захотелось, ожидаются перевалы 1А и 1Б, вершины 1Б. Принимаются заяв ки...



полная версия страницы