Форум » Походи » Зимовий похід в Карпати » Ответить

Зимовий похід в Карпати

LENOK: Як вже багато повторювалось я збираюсь прогулятись по Чорногорі і булоб непогано це сумістити хочаб з парою днів на лижах. Найпростіше відпроситися на 8 березня - днів виходить більше. Зрозуміло не всі зможуть тому є пропозиція хто на Чорногору - їдемо раніше - всі інші приїзджають на лижі на вихідні. там і зустрінемось. хто планує взагалі туди чи туди - напишіть. бо щось поки побажань не лунає.

Ответов - 30, стр: 1 2 All

PIra: "прогулятись". знаємо ми ваші прогулянки..

LENOK: Та хіба ні І це я чую від людини, що біжить не гірше Дді Колі

Kati: Я бы с удовольствием на лыжах - на праздники, чтобы дней аж на 1 было больше а на большее наверно не стоит расчитывать


LENOK: Ну ціни на курортах не дитячі, тому більше чотирьох днів виходить сумма чимала. Тому на три нормально. єдине чого боюся, що може снігу не бути. Буде сумно. А зараз їхати, то ніхто крім мене лоботряски не зможе, нажаль :)

LENOK: Друзі - напишіть. що хто планує, що б ми орієнтувалися. можливо, коли ніхто на 8 не поїде. то ми підемо раніше на Чорну Гору - буде більше шансів сніг застати.

PIra: я, швидше за все, не йду. ні ходити ні кататись.

Kati: Оказалось что 8 марта это субота! Потому больше чем 2 выходных не будет Тогда может стоит поехать на те же 2 выходных но раньше? пока есть снег!

LENOK: Я теж так думаю :) тепер питання хто їде? Я. Дядяі Коля...

PIra: хіба нема такого правила, що якщо свято припадає на вихідний, то його переносять на будень?

LENOK: Хто знає, а сніг нажаль не підкорюється нашим вихідним

LENOK: Я так розумію, що в цей похід ідемо я Дядя Коля та Льоха. Ева, ще бажаючі є? Як що ні, то ми визначаємо дати. Дядя Коля спитай у Льоші, які він пропонує і пошукаємо компроміс. Я думаю виїхати в якийсь вівторок ввечері і повернутись в вівторок зранку (це з катанням) і треба вже брати квитки.

Дядя Коля: Одразу після Кам'янця Льоху влаштовує. Можна в неділю - понеділок брати квитки.

Administrator: На лижи і я хочу.

Akela: Лен, я точно смогу сказать после начала семестра, когда идеальное время. а сейчас хз. В любом случае пойду, забью и пойду

LENOK: Ніби то визначились з 19.02-по 25.02. забю і піду - це правильно! :) Я вже стільки забила. Хто має інформацію по цінах та розкладах в Ворохті та на Драгобраті. Розкажіть! На лижі можна до нас підїхати на вихідні. треба домовлятись зазделегідь.

Дядя Коля: Перевага Драгобрату - близько до кінця маршруту. Добратись з рюкзаками кудись подалі буде не дуже зручно.

Paliy: Напоминаю, что в конец февраля, а тем более в марте - в Карпатах лавиноопасный сезон, а Черногорский масив - не самое простое место, так что не грех основательно подумать перед походом. А перед думаньем рекомендую почитать http://www.risk.ru/users/old-vix/2706 Обратите вниманте на даты ЧП. Горы не прощают легкомыслия!

LENOK: Але Драгобрат дорогий. Хтось про Ворохту щось чув? За нагадування про безпеку дякуємо, але те, що ми не розповідаємо про похід, як про ПОДВИГ, це не означає, що ми сподіваємось на легку ситуацію. Просто паніка - не кращий варіант. До небезпеки як до холоду потрібно ставитисьь як до факту. Ну є таке... А коли боятись, то в ліс не суватись... Звісно думати треба.

LENOK: Розкладку я вже написала. Ще остаточно з датами вирішимо. Головне, що б Сергій балони поверну. Які іднї з наметом та пальниками?

Akela: а что Витек сказал по поводу борда? Он решился его тянуть? Я к чему, может и себе взять ?..

LENOK: Вітьок взагалі ще не вирішив чи їде. Борд взати можна, але тягти... Хоча ВВ пропонує тягти як санки. Теж варіант і рюкзак зверху :)

LENOK: То по всіх розкладах лишились я та Коля. Так не іде. Може хтось наважиться. Ева!

Kati: Вчера вечером Лена и Коля выехали в Карпаты для прохождения некатегорийного похода! Ребята удачи вам, легких рюкзаков и хорошей погоды!!!

Paliy: Я им не завидую - на Черногоре испортилась погода. Мы успели пройти при ясной погоде с 10 по 13. Только спустились с г. Поп Иван, как небо заволокло окончательно и повалил снег. Нам было не очень уютно на г. Выход, которая на 600 метров ниже, а про хребет я вообще молчу - там оказаться в тот момент очень не хотелось. Будем надеяться, что всё будет удачно, но по-двое зимой туда лучше не ходить - не Крым всё-таки. А зимняя Черногора в солнечную погоду - удивительное зрелище, ради этого следует туда залезть, только погоду трудно угадать. Нам очень сильно повезло!

Ядолов: будь добр размести фотки на сайте МКС а потом и отчет

Kati: Вчера Лена и Коля стояли на седловине под Бребенескулом. Там сильный ветер. Ребята держитесь!

Kati: Благополучно вернулись в Киев Лена и Коля! Ждем рассказ и фото!!!

PIra: з поверненням.

LENOK: http://extreme.lviv.ua/forum/viewtopic.php?t=247

LENOK: Дежавю Неможливо двічи увійти в одну воду Демокрит З самого початку було зрозуміло, що йти вдвох зимою на Чорногору – це авантюра. У всіх описах і керівництвах є вимога – не меньше чотирьох учасників. З початку і було четверо бажаючих, але з різних причин лишилось тільки двоє – і що робити? Відмовитись від зимових Карпат? Але так хочеться туди, де гори, сніг, мороз і ялинки. Розуміючи небезпеку такого заходу Оленка спробувала відмовити Колю від походу вдвох. Вважаючи себе більш досвідченою вона відчувала на відповідальність за цей захід, але так хотілось в Карпати. І в результаті вони вирушили вдвох. Квитки були на четвер. В понеділок дівчина вже почувалась не зовсім здоровою. У вівторок з’явився кашель. Намагаючись не концентруватися на хворобі Олена постійно ігнорувала симптоми. В потязі почався жар. Всю ніч вона стукала зубами, намагаючись вкритися з головою, що б хоч якось захиститись від сквозняку вікон. З ранку у Франківську стало питання: що робити? З одного боку висока темперетура – тридцять вісім і пять, з іншого куди діватись в цьому незнайомому місті? Не їхати ж назад. Оленка не звикла кукситись і здаватись, тому вирішила їхати, сподіваючись на потенціал свого організму і на час, що, як відомо, лікує все. З Франківська друзі мали їхати до географічного центру Європи – Рахова, містечка, що крім цього гордого статусу, нічим особливо не вирізнялось. Добравшись туди Коля знов поставив Оленці питання, чи варто їхати далі, але вона не хотіла нічого чути і крім того почали діяти сильні таблетки, куплені на вокзалі. В дівчини зявився апетити і ліки до того ж справляли наркотичний ефект, що давав відчуття ейфорії, тому подорож продовжилась. Друзі вийшли в Лугах. На краю села і попрямували вздовж річки Біла Тиса в гори. Дорога була знайома Оленці з минулого року. Вона згадувала мости та колибки обабіч. Рюкзак був важкий і діяли ліки, тому вона не могла йти з потрібною швидкістю. На привалі Коля відняв в неї дволітрову пляшку води, але наплічник все одно буз заважким. За Оленчиними розрахунками вони мали ночувати в колибі перед підйомом на Чорну Гору. Вона знала ту колибу, ще з минулого року. Зручно розташована, чистенька, з піччю і готовими дровами ця колиба малювалась в уяві дівчини весь складний підйом. В хатинці можна було зігрітись, висушити речі, бо наступна ніч на Чорногорі мала бути холодною. Почало сутеніти, але колиби все не було. Оленка напружувала пам'ять намагаючись пригадати, де ж була ця хатинка. Друзі вийшли на просіку і почали вдивлятись навкруги. Сутеніло. Олена не пам’ятала цього величезного пустиря. Не було його і на карті. Лишивши рюкзаки друзі розішлись в різні боки, що б придивитись. Може десь стоїть їх хатка і чекає... хатки ніде не було. Засмучені вони вернулись назад в ліс, пройшлись там, але хіба ж в темноті щось побачиш. Поставили намет. Прямо на дорозі – хто там ходитиме вночі. Перевдягнувшись в сухі речі і розпаливши пальники двоє подорожуючих грілися від мінливого тепла чаю з талого снігу і маленького пальникового вогника. З потяга лишались надлишки їжі і Оленка активно годувала Колю – що б полегшити в результаті свій заплічник, бо всі продукти несла вона. На ранок Оленці ніби полегшало - жару не було. Тому поснідавши та зібравши табір друзі вирушили далі. Йшли повільно. Оленці тяжко давався підйом. Вона часто спинялась, хекала, висіла на палицях, просила привалити. За годину вони вийшли до колиби, тієї що так довго шукали ввечері. Вони зайшли в середину і Коля запропонував лишитись на день. Олена протестувала, але якось в’яло, в результаті хлопець зачинив двері і пішов рубати дрова. Олена розібрала речі, розвісила намет та зшивку, що увібрала в себе воду від конденсату і розташувалась біля буржуйки. День минув непомітно. Йшов сніг, іноді вив вітер. Колиба мала шпарини, через які заходив холод. Коля як міг спробував їх залатати. Вони пили чай з лимоном, дивились на вогонь і говорили... На ранок зібравши речі, і як не хотілося йти з теплої хатинки, друзі такі пішли далі. Снігу випало не багато, тому тропилося легко. День був сонячний. За годину вони вийшли на полонину і почали підйом до вершини Васкуль. На снігу були сліди. Хтось пройшов до них і тримаючись цього вказівника вони вийшли на верх. Місцями був наст і рухатись було легко, але під ялинками лежав пухкий сніг і друзі по черзі провалювались. Ясний день дозволяв бачити весь хребет. Картина була казкова: засніжені вершини, сяюче сонце, обмерзлі ялинки... Перехоплювало дух від нереальності цієї краси. Підйом по хребту виявився не простим. Був сильний вітер, що штовхався, заважаючи тримати рівновагу. Сніг закручений вітром бив в обличчя. На віях та косах Оленки намерз іній, від чого вона стала схожою на снігову королеву. Дівчину діставав кашель, він душив на підйомі і забивав горло. Зверху був туман та сильний вітер. На вершині стояла розбита обсерваторія, побудована ще поляками. Намерзлий сніг обліпив будівлю, від чого вона була схожа на снігову фортецю. Нереально і химерно виглядала ця чотирьохповерхова споруда на вершині. Світлого часу лишалось обмаль і друзі вирішили ночувати в обсерваторії сподіваючись, що її стіни хоч трохи зможуть захистити від вітру та снігу. Вибравши більш-менш захищену кімнату, вони засипали вікно снігом і поставили намет. І знов пальник в наметі, гарячий чай та сон. На що не можна поскаржитись в зимовому поході, то це на відсутність сну, зазвичай подорожуючи просипались лише від голоду, чи нестерпної потреби потрапити в туалет. Через холод привали під час руху дуже короткі. Часто без обідів подорожуючи ідуть весь день – бо сісти, означає – замерзнути. Тому і стають раніше на ночівлю – людина втомлюється йти без відпочинку. Багато сил забирає тропіння в снігу та потреба весь час тримати темп, що б не замерзнути. Ранок в обсерваторії був холодним та сірим. На дворі стояв туман і хребет ледь-ледь проступав на фоні вранішнього сірого неба. Але це не було приводом відступати і тому зібравши речі вони вирушили в дорогу. Куди йти було зрозуміло. Дорога йшла по центру хребта. Приспустившись друзі зустріли хлопця і дівчину, що йшли на Чорногору. Подорожні розповіли, що стоять внизу базовим табором, вони також були з Києва. Дорога то набирала, то скидала висоту. Орієнтирами слугували стовпчики з оптимістичними записами на зразок: "Піп Іван 45 хвилин" – і це в гору, друзі прийшли в низ за годину від Піп Івану до цього милого стовпчика. Скоріше за все таблички писали внизу, а ставили – "де вийде". Вітер забивав очі кидаючи колючим снігом. Іноді пориви вітру збивали з ніг, але йти було можна, аж поки друзі не перевалили за Беребенескул. Там почався туман такої густини, що видно було лише максимум на два метри. Намагаючись знайти напрямок і петляючи хребтом друзі зрозуміли, що блукають. Коля запропонував стати на ночівлю. Далі йти було небезпечно. Вони не розуміли точно де знаходяться, а хребет з двох боків закінчувався обривами обледенілих скель та нависаючими шапками лавин. Один необережний крокі ти вже у вільному польоті. А ще за дні ходіння в снігу очі втомлювались і було важко розбирати де сніг, а де провалля – в очах рябіло білим. Намет поставили на сідловині. Дув сильний вітер. Коля майже годину, поки Олена намагалась якось розсувати речі в наметі і навести лад, окопував намет. Роботу ускладнював вітер, що вимітав сніг, заважаючи засипати надійно намет. Дуги тріщали. Зранку Олена зойкнула, побачивши, що намет закопаний до половини в сніг – вона не очікувала такого "заглиблення". Спати було тепло. Сніг тримав температуру, лише як завжди неприємно мокли спальники вбираючи конденсат. Зранку першою проблемою стало складання речей. Сильний поривчастий вітер виривав з рук тканину намету, що надувалась ніби парус. Руки моментально примерзали до дуг і починало боляче зводити пальці. Другим питанням було куди йти. Туман продовжував висіти густим одіялом. Не дозволяючи побачити хоча б щось. Друзі навіть не знали – чи вони все ще на хребті, чи вже на одному з його отрогів. Порадившись вирішили спускатись в село Говерла. По логіці пішли просто вниз. Спуск йшов по глибокому снігу під кутом близько сорока п’яти градусів. Через деякий час Олена здогадалась, що вони рухаються в кулуарі. Сніг був густий, але явних лавинних "шапок" на висіло. Спуск закінчувався обривом. Поки йшли друзі тішили себе думкою. Що може то лише здається, що там обрив. А насправді продовжується схил. Але чим ближче вони наближались. Тим тривожніше ставало. Дув поривчастий вітер. Було холодно. Туман то накатував. То відступав відкриваючи долину знизу. По обидва боки кулуару були обледенілі схили з камінням. Потрібна була розвідка: Оленка вдягла кішки, обв’язалась булинем, а Коля забив льодоруб навалившись на нього всією вагою тіла. Оленці було моторошно. Але вона знала, що головне не панікувати і не робити непродуманих дій. Обережно вона підійшла до краю – там був обрив. Кулуар тягнувся вниз ще на двісті метрів, але під кутом майже 90 градусів. Поруч був кулуар з чіткою лавинною шапкою зверху. З іншого боку обледенілі скелі. Друзі не могли спуститись маючи лише 20 метрів мотузки, тому довелося дряпатись вгору, але вже забираючи вбік. Там ніби виднівся спуск. Олена йшла в кішках, а Коля скользив по насту, зарубуючись час від часу. Через деякий час вони вийшли на сідловину, порослу малесенькими ялиночками. Наст там був кіркообразний, але провалювався на кожному кроці, що ускладнювало рух і травмувало ноги. Якось вибравшись вони почали спуск вниз. Спуски завжди фізично легші за підйоми. Тому друзі пожвавились і придумали їхати на п’ятій точці. В один з таких з’їздів Коля розворушив склон зірвавши невеличку лавину. Олена бачила як він нісся вниз в купі снігових цеглин і встигла лише закричати. На щастя все минулося, лавінка виявилась не великою. Але спускались вже обережніше. Один раз Олена боляче налетіла ногою на зламану гілку. За годину вони були вже внизу. Там було значно тепліше. Без вітру, який втомив своєю нав’язливістю. Друзі вперше пообідали, так як шлях ще мав бути довгий. Не знаючи напевне куди вони спустилися використали простий орієнтир – воду. Вода ніколи не біжіть вгору тому йдучи за течією неодмінно вийдеш в долину. За кілька годин подорожуючи почули собачий лай. Це означало – поряд люди. Потім з'явилось село Бистрець і вони зрозуміли, що звалили не на той бік хребта. Добре, що то також була Україна, тому проблеми вибратись не було. Село виявилось дуже розтягненим по ущелині і лише за темна їм вдалося знайти місце під намет обабіч дороги. Це була перша вечеря на воді. А не на топленому снігу. Подорож закінчувалась і в душі лишався маленький черв’ячок смутку, що знов потягнену зимою в Карпати. До Верховини йшли пішки. Траса виявилась не популярною, лише на останньому відрізку їх підібрав автобус. Потім був Франківськ. Друзі гуляли вулицями старого міста очікуючи поїзда, а далі вагон... чай, сон під стук колес і звичне життя. Але воно не закінчується з кінцем походу, а лише переходить на новий рівень, до наступних пригод.



полная версия страницы